Ліна Василівна Костенко – поетеса, публіцист, громадський діяч, відноситься до тих людей, які ще за життя стають легендами. Легендою вона стала тоді, коли сміливо публічно виступила на захист українських дисидентів-шістдесятників, добре розуміючи, що своїм вчинком накладає табу на власну творчість.

Поезія Ліни Костенко стає неймовірно популярною з початком 90-х років: її цитують, прагнуть зустрітися. Після видання історичних романів «Маруся Чурай» та «Берестечко» черги за книгами стояли, як в голодні роки за хлібом… Її виступи по-справжньому стають резонансними. Лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» стала однією з найбільш популярних в Україні філософських робіт. Та Ліна Костенко знову демонстративно пішла «в духовну еміграцію», написавши : «І знов сидять при владі одесную. Гряде цинізм – я в ньому не існую». Пізніше поетеса відмовиться від всіх державних нагород, у тому числі і від звання Героя України. Її вислів «Політичної біжутерії не ношу!» стане крилатим.

Етнограф Олексій Доля пропонував журналістам: «Хочете взяти інтерв’ю в Ліни Василівни? Поїдьте з нею в Зону». Саме в Чорнобильській зоні, куди вона постійно виїжджала з експедиціями, де люди живуть як жили їх діди-прадіди, відпочивала душею. Вона писала: «Ви запитаєте, - як можна любити Зону? А як можна її не любити? Хіба матір любиш менше від того, що вона вже померла? Навпаки, більше, глибше, покаянно, бо це любов, помножена на біль непоправної втрати».

Серед сучасних видань Ліни Костенко – прозовий твір «Записки українського самашедшего», «Річка Геракліта», «Триста поезій. Вибране». У збірку поезій «Мадонна перехресть» (2012 р.) ввійшли нові, а також раніше не опубліковані поезії різних років (1960-2010). Ця збірка особлива тим, що у ній є багато світлин поетеси та близьких їй людей.

Колектив Сумської філії Харківського національного університету внутрішніх справ приєднується до всієї української спільноти, яка захоплено резонує на високе поетичне слово Ліни Костенко в день її народження.