А он де, під тином, опухла дитина
Голоднеє мре…
І не в однім отім селі, а скрізь на славній Україні…
Т.Г. Шевченко

Пам’ять – нескінченна книга, в якій записано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок написано криваво-чорним кольором. Одна із них – голодомор 1932 – 33-го років.

Щороку в четверту суботу листопада українці усього світу згадують ті страшні часи, запалюючи свічки і вшановуючи пам’ять мільйонів жертв штучного голоду в Україні.

Мільйони невинних людей, мільйони наших рідних і близьких були без жалю винищені голодомором. Український народ пережив національну катастрофу, яка могла зупинити життя всієї нації. Голодомор 1932 – 1933-го років приніс чималі страждання та невинні смерті і став національною трагедією та окремою сторінкою в історії українського народу, про яку завжди згадуємо з сумом та гіркотою. У цей скорботний день весь наш народ згадує трагедію вселенського масштабу.

На нашому столі присутній і хліб і зерно. Зерно. Як символ життя і перемоги над молохом голоду, а хліб для того, щоб причаститися ним, як безцінним Божим даром та пом’янути душі загиблих людей, які помирали з думкою про цей святий скарб – шматочок хліба…

Минуле – це наша історія. Яка б гірка вона не була, її забувати не можна. Спогади, розповіді – це ті нитки, які нас пов’язують із предками, із їхнім життям, їхнім болем, стражданням, із їхнім щастям та горем.

З нагоди цієї пам’ятної дати в бібліотеці організовано виставку-репортаж «У пам’ять про скорботний тридцять третій…», де представлено книги, брошури, матеріали Міжнародних наукових конференцій (основані на беззаперечних архівних документах і свідченнях багатьох учасників жахливих подій 30-х років), статті з періодичних видань, інформаційні підбірки, а також художню літературу. За словами Василя Барки його «Жовтий князь» - це «історія однієї родини 1932 – 1933-му роках; однієї білої хати, що стала чорною і обернулася в домовину. ЇЇ доля змальована на тлі життя, чи власне, вмирання всієї України під час голоду». Повість «Марія» без прикрас показала і Голодомор, і «прекрасну добровільну» колективізацію і примусовий збір зерна. Улас Самчук присвятив цю книгу матерям «які загинули голодною смертю в Україні 1932 – 1933-го років».

Ми ніколи не забудемо про те, як наш народ героїчно протистояв жорстокій долі і завжди продовжував боротись за життя. Пам’ятаймо слова, які написав Борис Демків:

«Голодомору сльози і могили...
І перед ними ми в боргу завжди
за тих, що крихти хліба не доїли
і не допили чистої води».